Р Бугалтер

М. АМОСОВ

ЖИТИ ЗА ЗАПОВІДЯМИ — ЦЕ БЕЗПРОГРАШНО

Численні публікації і виступи на телебаченні академіка НАН України М. М. Амосова, в яких він розмірковує про людину, про її соціальні прояви, про значення в її житті релігії та ідеї Бога, дали привід одному з читачів — В. Авдюхову — звернутися до вченого з відкритим листом і висловити своє бачення цих проблем. Зокрема, автор листа, дискутуючи з М. М. Амосовим, посилається на відомого фізіолога Н. П. Бехтерєву. Він нагадує, що у телепрограмі А. Караулова «Момент істини» на запитання ведучого «Чи вірите Ви в Бога?» вона відповіла ствердно і пояснила, що її погляди змінилися після смерті її чоловіка, коли вона стала свідком деяких непоясненних явищ. У листі наведені слова Н. П. Бехтерєвої: «Тепер я думаю, що, можливо, мають рацію ті, хто вважає, ніби мозок лише керує тілом, а свідомість, особистість людини — це щось зовсім інше». Далі читач розмірковує про наявність у людини, крім фізичного, ще кількох «іноматеріальних» тіл, розповідає про власний досвід «виходу в астрал» і т. д.

Публікуємо з незначними скороченнями відповідь М. М. Амосова на цей лист, водночас ввівши до неї деякі фрагменти з додаткових коментарів, які дав учений з приводу порушеної теми.

На 95 % я не вірю в реальність Ваших «астральних» пригод. Вони більш схожі на сни чи галюцинації. Надто багато деталей. Власне, про «вихід в астрал» я вперше почув ще у 1936 році від мого вчителя, професора фізики на засланні, http://www.nbuv.gov....>Вадима Євгеновича Лашкарьова. До того він багато займався спіритизмом і знався на парапсихології. В Бога не вірив. Явища, подібні до тих, які описуєте Ви, вважав «іншою фізикою, що інколи змикається з нашою». Сам він «в астрал» не виходив, лише чув про це, але нібито бачив «матеріалізацію духу»...

Після розповідей Лашкарьова я все життя цікавився чудесами і феноменами, але сам жодного разу не бачив їх підтвердження. Не потребував я і Бога. Фізіологія, психологія, кібернетика пояснювали мені механізми мислення і психіки. Однак навколо непоясненного розмови точаться безперестанку. Останнім часом з'явилася величезна кількість інформації: неймовірні випадки описуються в газетах і книгах, скрізь віщають цілителі, екстрасенси. І в нашому Клубі професорів при Будинку вчених у Києві не раз звучали доповіді щодо різноманітних аспектів парапсихології.

До речі, викликає подив те, як мало за останні 65 років змінилися уявлення про надзвичайні явища. Ті ж визначення — полтергейст, левітація, телепатія, яснобачення… І так само відсутні наукові дослідження — з контролем, з публікаціями у престижних наукових виданнях.

Щоправда, кілька років тому мені трапилася солідна книга В. Н. Запорожця «Контури світобудови» (Москва: Скорина, 1994. — 622с.). Перелік використаної літератури у книзі — 1500 назв. Автору 92 роки, він вважає себе атеїстом і матеріалістом, проте займається спіритизмом, переконаний, що потойбічний світ існує, що можна спілкуватися з померлими, дуже реалістично описує існування душ (наприклад, вони бувають добрі та злі, мають певні професії, харчуються фруктами тощо).

Окрема розмова про Н. П. Бехтерєву, бо саме Ваша обізнаність з її поглядами спонукала мене написати цього листа, інакше відповів би Вам: «Дякую», — та й по всьому.

Так от, з Наталею Петрівною я був досить добре знайомий уже років двадцять тому. Вона — вчений екстра-класу, людина дуже самовпевнена. Її знамениту телебесіду з Карауловим, на яку Ви посилаєтесь, я дивився і знаю думку з цього приводу провідних нейрофізіологів Києва — теж учених найвищого рівня. Вживаних ними епітетів не наводжу. Однак я був з ними згодний.

Проте нещодавно я отримав журнал «Наука и жизнь» (№ 7, 2001 р.), а в ньому — цілком наукова стаття Н. П. Бехтерєвої «Мозок людини — надможливості і заборони». У статті наводяться результати інструментального дослідження дітей і молоді, навчених В.М. Бронниковим бачити із заплющеними очима. В однієї з досліджуваних «взагалі немає очей» (це слова зі статті). Пригадалося, що у нашому Клубі професорів кілька років тому демонстрували історії хвороб таких дітей. Вони бачать, розрізняють контури і кольори, деякі, здається, навіть читають. Але це явище з розряду феноменальних — на зразок здатності рахувати з дивовижною швидкістю, вгадувати думки (як Мессінг) або читати пальцями. Неймовірно, незрозуміло, і ми, визнавши факт, примиряємося з його непоясненністю. Втім, не розглядаємо ці явища як замах на матеріалізм науки.

Але у згаданій статті йдеться про дещо інше. Було проведено дослідження струмів мозку за допомогою електроенцефалограми у тих, хто бачив із заплющеними очима. Виявилося, що під час цих дослідів у зоровій корі відбуваються сплески потенціалів, як і при звичайному баченні. Але й це ще не все. У деяких дослідах сприйняття без участі очей зберігалося, а сплески на кривих електроенцефалограми зафіксовані не були. Таке ж спостерігалося в учасників експерименту й одразу після вправ з пов'язкою на очах, хоча очі у них були вже відкриті. Отож, був доведений «феномен прямого бачення» і «можливість безпосереднього надходження інформації в мозок, без участі органів чуттів» (цитати із статті Н. П. Бехтерєвої).

Який же висновок? Він полягає в тому, що існує можливість переробки інформації не тільки внаслідок «рутинної фізіології» мозкових структур. Чи не за законами «іншої фізики» В. Є. Лашкарьова діє цей незвичайний механізм сприйняття? Тоді доводиться припустити паралельну дію «першої» та «другої» фізик у процесі мислення; більше того — одночасне існування «двох фізик» в усіх життєвих явищах. А може, і в неживій матерії? Якщо піти далі в цих припущеннях, то чи не та, «інша фізика» відіграла вирішальну роль в еволюції світу? Можливо, колись була тільки вона і на ній побудований Всесвіт? А вже з неї походить «наша» фізика (з її «первинним вибухом»), за законами якої ми існуємо, скажімо, на 95 %. Тоді розмірковування про Шамбалу, попередні світи та їх мешканців можуть здатися не такими вже фантастичними. А звідси недалеко й до того, щоб визнати існування потойбічного життя наших «Я» у вимірі «іншої фізики».

Однак я не такий легковірний, щоб погодитися з усім, що перелічив. Для цього я надто вже лікар. Живу і мертву матерію бачу все життя. Ніякої «іншої фізики» вона не потребує. Смерть настільки реальна, що наївно сподіватися на потойбічне життя. І ще одне: я давно вивчаю механізми Розуму і стверджую: мені майже все зрозуміло. Можна змоделювати свідомість, підсвідомість, «душу», Бога. І це станеться, коли зросте потужність техніки. Звичайно, з моїми прогнозами не всі погодяться, але кожен має право на своє бачення.

І все ж фактів існування «іншої фізики» накопичено занадто багато, щоб «від порога» усе заперечувати. На жаль, наші «нормальні» природничі науки навіть не намагаються їх перевіряти — усе зверхньо відкидають.

Водночас існує чимало теорій психізму. У переліку В. Н. Запорожця їх 28. Перелічувати немає потреби, оскільки всі вони сумнівні. З них матеріалістичні теорії справляють враження жонглювання фізичними термінами. На думку В. Н. Запорожця, існує «специфічна психічна енергія» — щось на зразок «другої фізики» В. Є. Лашкарьова.

Дуже популярним у наш час стало індійське вчення про карму як певний лічильник при «душі», який кількісно виражає моральність людських вчинків. Мовляв, зростання карми спричиняється поганими вчинками, а зменшення — хорошими, причому душа померлого з обтяженою кармою може бути переселена навіть у тварину. І це ще не все: вважається, що кожна особиста карма впливає на суспільну — погана погіршує, а хороша її поліпшує. Якщо провести аналогію з християнськими віруваннями, то карма відповідає сумі скоєних за життя гріхів, від чого залежить місце перебування душі на тому світі (рай, чистилище, пекло).

Все це для мене звучить непереконливо. Як медик я можу послатися на такий показник щастя, як відсутність хвороб. Так от: лікарські спостереження аж ніяк не дають доказів того, що хороші люди щасливіші за поганих: тяжкі хвороби і травми не оминають і їх. Проте суб'єктивно хороші люди частіше почуваються щасливими, ніж погані. Душевні якості, а значить, і щастя, частково запрограмовані в генах через потреби і характер. До того ж багато що залежить від зворотних зв'язків — стосунків з іншими людьми: до хороших майже всі ставляться краще.

У зв'язку з предметом нашого обговорення постає питання про Бога. В. Н. Запорожець визнає існування душі без Бога. На його думку, можна говорити лише про різні форми матерії, підпорядковані законам певних просторових і часових світів. А чи можлива висока мораль без Бога? Я відповідаю: «Так».

Є такий ланцюжок природних подій: самоорганізація — ускладнення матерії — еволюція — людина біологічна — зграя — необхідні для її виживання і стійкості суспільні потреби: спілкування, альтруїзм, віра авторитетам, прагнення до лідерства. До того ж, людина має механізми мислення і творчості, тобто здатність до формування узагальнених моделей і відкриття факту причинності. Поєднання цих механізмів з потребою вірити і покладатися на найвищий авторитет призвело до створення культу богів.

Заповіді також створені людьми. Знаючи «гріховні» людські потреби, що шкодять міцності суспільства (як-от: красти, брехати, перелюбствувати, навіть убивати), розумні вожді (той же пророк Мойсей) склали закони і, щоб надати їм більшої ваги, приписали їх авторство богам. Христос додав до заповідей прощення і непротивлення злу. Комуністи замінили богів ідеологією, але авторитету вождів та ідей виявилося недостатньо для стійкості суспільства.

Отже, чи існує «інша фізика»? Схоже, що так. Однак чи є вона вищою порівняно з нашою? Можливо, тільки первинною? Адже феномени і чудеса не мають ніякого морального навантаженя, поки не йдеться про «душі» та «потойбічний світ». Те саме стосується і дослідів Н. П. Бехтерєвої: можна припустити, що в них виявляються давніші властивості матерії— здатність до сприйняття будь-якою живою клітиною «іншої фізики». Існування Бога при цьому не обов'язкове. До того ж не виключено, що в більшості феноменів вирішальна роль належить грі фантазії у неконтрольованій підсвідомості. Зрештою, «потрібні додаткові дослідження», як полюбляють говорити вчені.

А що ж чинити нам у цій ситуації? Лише одне — жити за Заповідями. Це безпрограшно — і в тому разі, якщо припускати існування Бога, і тоді, коли орієнтуватися на банальне матеріальне щастя. Я переконаний, що Заповіді йдуть не від Бога, а створені тими, хто розумів необхідність оптимізації суспільства. Але з Богом легше підтримувати мораль. Тому я висловлююся за релігію

Р Бугалтер

В.А. Неговскій

В Нині в медичній літературі з'явилося багато наукових праць, присвячених темі вмирання і пожвавлення мозку. Ці процеси нерідко супроводжуються (при агонії і в ранньому післяреанімаційних періоді) деякими явищами, сутність яких поки що не достатньо виявлена ( 'бачення', галюцинаторна діяльність та ін.) На жаль, в деяких зарубіжних країнах (зокрема, у США) у ряду авторів з'явилася тенденція своєрідно тлумачити зазначені явища як докази існування потойбічного світу. Спираються вони головним чином на розповіді хворих про їх переживання в передсмертному стані (near-death). В якості аргументу на користь загробного життя деякі ідеалістично налаштовані вчені використовують зміст оповідань хворих, багато в чому схожі. Аргумент вкрай неспроможний: патологічна продукція вмираючого або оживаючої мозку в основному однотипна і не може бути інший у людей різних країн і народів. Адже мова йде про мозок людини. Рівень еволюційної зрілості цього органу приблизно однаковий скрізь. Структура мозку людини - єдина. Це означає, що закономірності його вмирання і пожвавлення також однотипні. Цікаво, мабуть, навести деякі приклади висловлювань зарубіжних авторів з приводу реальності 'загробного життя '. Професор психіатрії та психології Е.Кюблер-Росс розповідає зі слів свого пацієнта, як він йшов по тунелю назустріч яскравого світла і чув якісь голоси. Одна хвора згадувала, що в момент смерті з'явилася реанімаційна бригада, а сама вона спостерігала зверху всі реанімаційні процедури, хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Інша жінка розповіла, як, вмираючи, вона відчула, що покидає своє тіло; спостерігала за спробами реанімаційної бригади повернути їй життя; чула суперечку між лікарями - продовжувати або припинити реанімацію; чула, як лікар пожартував, щоб розрядити обстановку; потім вона відчула, що повертається у своє тіло. Будучи переконаним адептом концепції про потойбічний світ, автор беззастережно, не піддаючи аналізу, приймає за істину все почуте нею. Чи не менш цікаві в цьому відношенні і висловлювання Дж.Вейса в його книзі 'Переддень', де він наводить 'достовірні', з його точки зору, висловлювання низки авторів, і, зокрема, бесіду з вмирала і повернутої до життя жінкою. Вона раптом відчула, що дивиться на себе і на групу оточуючих її осіб зверху, почула голос медсестри: 'Лікарю, пульс зникає ...', потім опинилася в довгому тунелі і, нарешті, перед ній відкрилося простір, залите сонцем. Інший хворий так згадував про свої переживання під час 'смерті': у нього було якесь роздвоєння особистості, він переживав реальні події і в той же час як би з боку бачив, як покидає своє тіло і ширяє в повітрі.

Значно обережніше ставиться до результатів своїх досліджень в галузі near-death широко відомий в США лікар-психіатр, доктор філософії Р. Моуді, роботи якого користувалися особливим успіхом у США. У своїх книгах він узагальнив розповіді про переживання 250 вмирали і жвавих хворих. При цьому Моуді, за його власним визнанням, спирався виключно на спогади цих людей про те, як вони у момент вмирання спочатку чули неприємний шум, гучний дзвін, потім пересувалися по довгому темному тунелю, в кінці якого сяяв світло; зустрічалися з раніше померлими родичами і друзями. Весь цей час вони відчували, що знаходяться поза межами свого тіла. Потім наставав почуття умиротворення і радості від возз'єднання зі своєю тілесною оболонкою. Моуді не затверджує категорично реальність своєї концепції про потойбічний світ, але наполягає на необхідність подальших досліджень у цій області, заснованих на чисто наукових експериментах. Разом з тим він рекомендує прислухатися і до деяких оповіданням тих, хто повертається до життя і чиї розповіді, на його думку, були цілком щирими.

В книзі 'Роздуми про життя після життя' Моуді висловлює припущення, що не можна вважати непорушним і строго обмеженим перелік елементів, з яких складається або повинен складатися феномен передсмертного стану. На його думку, існує величезний спектр різних його проявів, про які ми ще не знаємо. Вони не обмежуються видіннями чорного тунелю, сліпучого світла, музики та ін У деяких людей, які перенесли near-death, залишаються в пам'яті один або два елементи, в інших - трохи більше. Але може бути і так, що хворі, переживши всі ці відчуття, не були в змозі їх запам'ятати. Моуді вважає за необхідне заповнити цю прогалину і значно розширити 'таблицю', представлену ним у книзі 'Життя після життя ', щоб вона стала, за його словами, як би теоретичною моделлю при проведенні надалі наукових дослідів по передсмертного стану. Слід, однак, відзначити, що ще в передмові до цієї першій книзі, яка викликала особливий інтерес у американських читачів, автор пише: '... я не намагаюся тут довести, що існує життя після смерті. І не думаю, що зараз існує будь-яка можливість 'довести це'. І далі: '... я хотів би сказати науково мислячим читачам, що повністю визнаю: те, що я зробив, аж ніяк не є науковим дослідженням. А моїм колегам-філософам скажу, що я не маю ніякої ілюзії, що я 'довів' існування загробного життя '.

В 1980 р. у США в одному з наукових журналів (J. of Nervous and Mental Diseases, No 5) з'явилася стаття під назвою 'Реальність переживань при вмирання '. Її автор Е. Роудін стверджує, що розповіді про хворих відчуттях, пережитих ними нібито вже поза тіла (out-of-the-body), є однією з форм токсичного психозу, а не спогадами про перебування в потойбічному світі. У цьому ж журналі були опубліковані коментарі до статті Роудіна, що належать перу деяких авторів, у тому числі і Моуді. Тут він знову категорично спростовує правомірність використання 'видінь' хворих, які перенесли клінічну смерть, як підтвердження існування загробного життя. Не погоджуючись з деякими висновками Роудіна, Моуді наполягає на необхідності суто наукового підходу з боку медиків, психологів, філософів до дилеми життя і смерті. 'Я, - пише він, - зберігаючи повагу і співчуття до тих хворих, які вдумливо перебирають у пам'яті все, що з ними відбувалося, буду зіставляти це з основами нейрофізіології, нейрохіміі, психології '. Слід зазначити, що серед прихильників концепції про 'життя', яка триває після смерті людини, зустрічаються імена деяких зарубіжних вчених, які приводять 'теоретичні' докази існування потойбічного світу нібито з позиції науки нашої космічної ери. До них, зокрема, належить одна з відомих американських нейрофізіологів Дж.Екклз, який заявляє, що є чимало підстав вважати, що після смерті людини його свідомість може існувати самостійно: 'Компонент нашого буття в світі, - проголошує він, - нематеріален і, отже, не схильний після смерті дезінтеграції '.

В Англії в 1976 р. вийшов у світ збірник 'Життя після життя'. Ось деякі висловлювання авторів цієї книги.

А. Тойнбі у розділі 'Відношення людини до питання про життя після смерті' пише: '... тіло людини не зникає, які становлять його матеріальні компоненти розпадаються і як би абсорбуються навколишнім середовищем ...', '... тілесна оболонка переходить у неживий компонент біосфери. Якщо біосфера має неживий компонент, значить можна припустити і існування живого компонента - духовного '.' ... Спектральний аналіз інших зірок, що випромінюють світло, показав наявність на цих зірках матеріальних елементів, ідентичних елементів, що входять до складу біосфери на нашій планеті ... Можна припустити, що 'життя' і свідомість, присутні в біосфері Землі, притаманні не тільки цієї нескінченно малою частці зоряного космосу, але можуть також існувати незалежно від матерії '.' Після смерті цей дух повертається до всесущій світ свідомості (духовний світ) і в ньому розчиняється '. Гіпотеза про існування космічного психологічного поля, на думку іншого автора Д. Уіллера, не більш фантастична, ніж 'суперкосмос' фізиків, заповнений 'квантової піною'. Звідси і нібито логічний висновок: '... космічний розум розвивається так само як матеріальний світ і вбирає в себе творчі досягнення інтелекту не тільки на нашій, а й на інших планетах '.

А. Форд у своїй монографії 'Життя після смерті' описує відчуття, пережиті їм, коли він 'помер' (був у коматозному стані протягом 14 днів). Він чув, як лікар казав, що йому не дожити до ранку, потім ширяв у повітрі, не відчуваючи свого тіла, не усвідомлюючи своє Я, бачив яскраво освітлені долини, зустрічався з людьми, давно померлими. Потім відчув, що несеться на якусь простір і прийшов до тями. Наявність великої кількості подібних оповідань жвавих хворих, на думку А. Форда, може служити підставою для підтвердження реальності потойбічного життя. Мовляв, якщо таких розповідей багато і всі вони між собою схожі, то мимоволі з'являється відчуття істини існуючого факту. Є у нього і більш цікаві докази існування потойбічного життя. 'Якщо особистість людини зникає із зупинкою діяльності мозку, -- говорить він, - то про потойбічне життя не може бути й мови. Якщо ж мозок людини являє собою 'насос', проштовхують в тимчасово існуюче тіло струмінь космічної свідомості, що використовується для подальшого розвитку психіки і задоволення 'локальних' потреб сучасної психосоматичної системи, тоді потреба в мозку для подальшої духовного життя відпадає: психіка виявляється достатньо сильною, щоб існувати як самостійний елемент '.

Ось так наукоподібно деякі автори намагаються затвердити тезу про наявність свідомості поза тіла і існування потойбічного світу.

Справедливості заради слід сказати, що, безумовно, далеко не всі вчені, які цікавляться проблемами вмирання і пожвавлення, визнають доктрину 'життя після смерті '. Так, наприклад, К. Дюкасс стверджує, що оскільки люди, пережили передсмертний стан, уникли смерті, значить, вони не існували незалежно від свого тіла. Навіть якщо свідомість, здавалося б, залишило тіло, фактично воно могло б ще залежатиме від життя продовжує існувати тіла. У статті Я. Стівенсона та В. Грейсон ми читаємо: 'Люди, повідомляючи про свої переживання поза тілом, стверджують, що відчували при цьому те, що ніяк не могли б зазнати в нормальних умовах. Деякі з них згадують, про що казали лікарі під час реанімації '. Такі заяви не завжди можуть служити свідченням екстрасенсорної перцепції. Хворі, що перебувають під наркозом або в несвідомому стані з інших причин, можуть іноді як б 'асимілюватися' і сприймати те, що відбувається навколо них, наприклад, чути чиюсь розмову. Цікавими є висловлювання відомого американського вченого Е. Шнейдмана в його книзі 'Смерть людини', де він викладає свій світогляд щодо цієї споконвічної теми. Кожна людина, за його словами, якийсь відрізок часу продовжує жити в пам'яті деяких людей або цілих поколінь. 'Тема переживання - безмежна і цікава, - Говорить він, - включає в себе ряд самих різних, побудованих на емоціях уявлень і переконань '. Далі він говорить, що хоча з числа авторів, що склали літературний огляд на тему смерті (маються на увазі західні країни і США) нібито 43% схильні вірити в загробне життя, особисто він аж ніяк не розділяє їх думку: '... я не вірю в можливість життя після смерті, за винятком того життя, яким я дав своє власне визначення: 'survival as postself '(вижити в пам'яті як особистість).' ... Це включає в себе певного способу життя, індивідуальність, звершення, які зберігаються в пам'яті тих, хто залишився ... '' ... Те, що залишилося після мене, - пише Е. Шнейдман, - це і є 'посмертна життя'.

Не позбавлені інтересу деякі висловлювання сучасних психіатрів, які в останні роки явно в зв'язку з розвитком реаніматології приділяють значно більше уваги психіці хворих, які вижили після важких захворювань і травм і навіть 'відродиться' після зупинки серця. У статті 'Психологія життя після смерті' Р. Сігел (Amer. J. Psychol., 1980, vol. 35, No 10, p. 911) призводить матеріали обстеження хворих з урахуванням екологічних, антропологічних і психологічних даних. Подібність між 'потойбічними' баченнями і галюцинаціями, викликаними наркотиками, створює можливість точного аналізу суті цих явищ. Сучасними дослідженнями встановлено, що відчуття near-death носять, так би мовити, універсальний характер і засновані на фактах, які піддаються поясненню: єдина у людей усіх країн світу структура мозку і принципи його функціонування та подразники (про що вже йшлося на початку).

Звичайно, вважає автор статті, можна інтерпретувати результат дослідження як свідчення наявності життя після смерті, проте набагато простіше розглядати його як виявлення діссоціатівной галлюцинаторно діяльності мозку.

В однієї з робіт, присвячених темі near-death, зазначається, що в деяких оповіданнях про відчуття, пережитих хворими на порозі смерті, ці екзосоматіческіе явища багато в чому подібні до тих, які спостерігаються при психічних захворюваннях на різних стадіях зміни структури свідомості. (Salladay S. A. In the event of death. - Omega, 1982-1983, vol. 13, No 1, p. 1.) Зазвичай дослідження проводилися шляхом особистих співбесід з хворими або вивчення матеріалів, які висвітлювали їх психічний стан до настання критичного, термінального стану і після його відновлення. У більшості своїй вивчалися випадки виникнення передсмертного стану після автомобільних катастроф, падіння з висоти, невиліковних хвороб і т.п. Лікарів цікавили не тільки переживання хворих до появи загрози смерті (страх, пригноблений стан тощо), але головним чином їх реакція, їх психологічна позиція по відношенню до життя після одужання, їх психічне самопочуття. Особливо в оповіданнях тих, що вижили хворих вражав той факт, що багато хто з них не відчували, як колись, більшого страху перед смертю, інші, які пережили зупинку серця, стверджували, що їх 'відродження' сприяло зміцненню почуття особливої унікальності та цінності людського життя.

Американський психіатр Р. Ноеш розповів про проведене ним обстеженні 215 пацієнтів, пережили передсмертний стан, і прокоментував результати своїх різнорідних контактів з хворими. Картина зміни ставлення до питання про смерті у більшості людей, які пережили near-death, виглядає, на думку автора, приблизно так: має місце значне зниження страху перед лицем смерті; відчуття відносної невразливості; віра в те, що порятунок -- дар Бога або доля; віра в довге життя; усвідомлення величезної цінності життя. Деякі релігійні хворі говорили, що пережите ними стан зміцнило їх віру в існування потойбічного життя. Спогадами про свої переживання на етапах вмирання і пожвавлення діляться далеко не багато хто з жвавих людей. Між тим, з точки зору нейрофізіологічної аналізу розпадаються і відновлюються функцій мозку, ці розповіді, безумовно, можуть представляти інтерес. Більшість людей, які перенесли клінічну смерть, сприймають її як сон. У нашій реанімаційної практиці нам фактично не доводилося чути розлогі розповіді жвавих хворих про їхні переживання під час термінального стану. Прицільне дослідження цієї проблеми ми провели у 87 хворих, 45 з них перенесли клінічну смерть, однак ніхто не міг пригадати про будь-які видіннях, про стан 'роздвоєння особистості', про 'відчуження духу і тіла'. Лише одна хвора в ранньому післяреанімаційних періоді згадувала, що вона не могла рухати кінцівками, не могла підняти повіки і всі її тіло як би налилося свинцем. Раптом вона почула голос, який лунав, як їй здавалося, у величезному порожньому залі. Хтось говорив: 'Ви чуєте мене? ... Ні, не чує. Увезу'. Жінка хотіла відгукнутися, але не могла. Про все це вона згадала лише через місяць, і згадала голос лікаря. Лікар підтвердив достовірність епізоду. У 13 хворих, які перенесли термінальне стан (без клінічної смерті), в післяреанімаційних періоді на 3-11-у добу спостерігався виражений галюцинаторні синдром, який носив яскравий образний характер. У 11 хворих (всі жінки) він був схожий:?? стреч з родичами - живими і мертвими, почуття тривоги при 'спілкуванні' з померлими. У двох хворих галюцинації були пов'язані з деякими особистими і професійними переживаннями.

Як пояснити всі ці явища, наявність яких при недостатній обізнаності в цьому питанні може призвести до помилкових і носить містичний характер висновків?

Перш за все слід пам'ятати: коли мова йде про клінічної смерті, ніяких елементів сприйняття зовнішнього світу не існує. Кора мозку в цей час 'мовчить'. На електрокардіограмі - пряма лінія. Згадувані вище розрізнені сприйняття зовнішнього світу мають місце лише в періодах вмирання, розпаду функцій мозку та центральної нервової системи (ЦНС). Ці враження хаотичні, вони викривлено відображають реакцію людини на вплив навколишнього середовища, будучи, як ми згадували раніше, продукцією функціонально хворого мозку. Найдовше зберігаються слухові сприйняття, тоді як ділянки кори головного мозку, пов'язані із зором, вже загинули і повністю відсутня рухова активність. Таким чином, свідоцтва жвавих людей говорять лише про одному: у ряді випадків у процесі вмирання (і ні в якому разі не під час клінічної смерті, коли мозок 'мовчить') хворий здатний сприймати деякі явища зовнішнього світу. Звідси стає зрозумілим, чому знаходився на порозі смерті і врятований чоловік розповідає про те, що він чув голоси лікарів, але не міг на них реагувати. Зрозумілі і явища деперсоналізації, коли хворому здається, що він 'і я, і не я', що існує його реальний двійник. Подібні явища, що спостерігаються при деяких психічних захворюваннях, іноді виникають і при вмирання або пожвавлення.

Можна припустити, що в процесі пожвавлення після клінічної смерті, коли відновлюється мозок проходить у зворотному порядку основні стадії, пережиті їм під час вмирання, на певному етапі можуть виникнути враження, що мали місце при агонії. Це може бути і проявом як би самостійного творчості (тобто раніше не мав місця) оживаючої мозку. Однак більше підстав вважати, що ці враження формуються під час агонії на тлі бурхливого, хаотичного і короткочасного пробудження мозку, деколи включає навіть пробудження кори. Не випадково в цей період, штучно 'підстьобнувши' роботу згасаючого, але прагне самостійно відновити свою діяльність серця, можна порівняно легко домогтися тимчасового відновлення свідомості у вмираючого людини. Ясно, що це ще далеко не вирішує всіх проблем, необхідних для стійкого і повноцінного пожвавлення людини навіть в умовах агонії, не кажучи вже про клінічної смерті, коли сам організм робить останню спробу відновити згасаючу життя. Оскільки в процесі пожвавлення після клінічної смерті кора довго 'мовчить', відновлення всіх функцій мозку відбувається більш повільно і поступово, без різких спалахів. Корковий аналізатор слуху - одна з найбільш стійких, що спостерігається в реанімаційної практиці. Волокна слухового нерва розгалужуються досить широко, тому вимикання одного або навіть декількох пучків цих волокон не обов'язково призводить до повної втрати слуху. Цей факт наштовхує, до речі, на важливе міркування: не можна в присутності вмираючого висловлювати судження про його безнадійному стані. Хворий вже не може реагувати, але в якійсь мірі ще сприймає сказане. Глядацька аналізатор (у порівнянні зі слуховим) филогенетично новіший. Він більше чутливий до підвищення внутрішньочерепного тиску і до різних форм гіпоксії, що пов'язано також зі специфікою кровопостачання.

Зважаючи великий ранимости зорового коркового аналізатора навіть при звичайних масивних (але не смертельних) крововтратах іноді спостерігаються ті чи інші розлади зору, аж до тимчасової сліпоти. Сприйняття світла іноді навіть не доходить до кори, замикаючись в стовбурної частини мозку, а якщо і доходить, то світло сприймається перший час не диференційовано, без чіткої фіксації форм предмета. Можна припускати, що при посиленні кровопостачання мозку в період агонії (як, мабуть, і в післяреанімаційних періоді після клінічної смерті) може відновитися і та частина стовбура, де відбувається замикання рефлексу на світло, і у гине хворого фіксується ця світлова реакція. При більш високому підйомі артеріального тиску посилене кровопостачання зорової частки кори може зробити зорове сприйняття ще більш яскравим. Однак, як і у випадках відновлення зору у людей, що раніше його втратили, тонша диференціювання зорового сприйняття (різні форми предметів, сприйняття образів), як більш складний нервовий акт, ще відсутній або істотно порушена. Саме тому вмираючий або оживаючої людина нерідко сприймає лише відчуття світла і не може визначити точний вид предмета.

Чому жваві люди говорять про тунель і сліпучому світі в кінці його? Це також знаходить пояснення з точки зору фізіології. Кора потиличних часток мозку -- досить великий ділянку. Полюс обох потиличних часток отримує кровопостачання з системи середньої та задньої мозкових артерій. Цим пояснюється те, що в той час як вся кора потиличних часткою вже постраждала від гіпоксії в процесі вмирання, полюс потиличних часток (де була зона перекриття) ще живе, але поле зору різко звужується. Залишається вузька смуга, що забезпечує лише центральне або, як його називають, 'трубчастих' зір. Звідси і створюється враження тунелю. Згадаймо, як описав відчуття вмираючого людини великий російський письменник Лев Миколайович Толстой: '... провалився в дірку, і там, в Наприкінці дірки засвітилося что-то ... Смерті не було. Замість смерті був світло ... '(Толстой Л. Н. Смерть Івана Ілліча. Соч., т. XII, М., 1896.)

Нарешті, як слід тлумачити ще одне явище, про який говорять хворі, що перенесли термінальні стани: з блискавичною швидкістю перед ними проноситься вся прожите життя. Сутність його виявляється наступними факторами. Процес згасання функцій ЦНС в основному (хоча бувають винятки) починається з згасання більше молодих структур мозку, тоді як їх відновлення відбувається у зворотному порядку: в першу чергу відновлюються давніші функції і пізніше всіх наймолодші в філогенетичному відносно функції ЦНС. Треба думати, що в процесі пожвавлення в певній послідовності відповідно життєвому шляху людини у вмираючого хворого в першу чергу спливають у пам'яті найбільш емоційні і стійко закріпилися в мозку події в його життя.

Поки ще важко сказати з точки зору реанімації, шкодять подібні 'бачення' хворим, які пережили передсмертний стан, або ж вони не шкідливі, нешкідливі і в певною мірою навіть служать ознакою наявності якоїсь діяльності мозку, хоча б і хаотичної, і розрізненою. Відомо, що будь-яка діяльність, як при агонії, так і у відновлювальному періоді, з багатьох причин, і перш за все через незабезпеченість енергетичним субстратом, може ще більше виснажити вмираючий або оживаючої мозок. Подальші дослідження внесуть ясність у досліджувану нами проблему. Так чи інакше аналіз видінь, про які розповідають жваві хворі, як ми вже говорили, безсумнівно представляє інтерес для реаніматологів. Вивчення цих явищ - ще один з шляхів пізнання такого складного і всеосяжного процесу, як вмирання і пожвавлення мозку людини. При цьому ми глибоко переконані, що подальший пошук в цьому напрямку слід проводити в тісному контакті з філософами, які займаються проблемами природознавства, а також з психіатрами та психологами